Пуризм замісний або збагачувальний?

Напевно, багато ентузіастів української мови (автор цього допису серед них) проходять у своєму розвитку через захоплення пуризмом. Так само багато мов у своєму становленні пройшли через цей етап. Навіть найменш придатна для пуристичних екзерсисів англійська мова зазнавала поодиноких спроб германізації з метою виведення «блакитноокої англійської». З часом ця напасть минається й колишні пуристи вже не без посмішки позирають на власні спроби мовоочищення.

Проте чи варте це явище лише іронізування та поблажливості? Чи не варто шукати в ньому зерна можливої користі?

Якщо якусь річ не використовувати для якоїсь мети, ця річ ніколи не стане придатною для цієї мети. Зрозуміло, що до тези слід підходити з розумними застереженнями, бо молоток ніколи не стане придатним для пришивання ґудзиків, скільки не товчи ним нитку, але для адаптабельних речей теза цілком слушна, і мова одна з таких. Якщо мову з різних причин не вживають у певній сфері, вона не стане придатною для останньої. Найперше це відобразиться в галузі термінології.

Поширеною практикою опонентів української є посилання на її "ермінологічну дефектність", надто в аспекті питомої (а не запозиченої) термінології. Цей момент прекрасно розібраний у статті Пилипа Олександровича Селігея «Питоме і чуже в термінології: гармонія чи конфлікт», з якої особливо вартий на увагу такий пасаж:

«…[Н]а жаль, практика оригінального термінотворення в нас зовсім занедбана, перебуває у приспаному стані. Читач у цьому легко пересвідчиться, коли спробує пригадати хоч якісь оригінальні українські терміни — не запозичення й не кальки, утворені за останні десятиліття й узвичаєні в нашій науковій мові. Гірше того: той, хто сьогодні наважиться запропонувати науковій громаді українські відповідники якихось чужих термінів, ризикує стати жертвою комплексу мовної неповноцінності своїх колег. Замість подати ліпші варіанти, ті у кращому разі поплескають його по плечу як «шароварника», а в гіршому — закинуть вульгаризацію наукової мови, хуторянські потуги завести її на манівці примітивізму та відрубності».

У цьому питанні є ще один момент, що оминається увагою. Власне наукова чи фахова термінологія, як інструмент професійної чи фахової діяльності не така вже й проблема. Зрештою запозичення й калькування легко знімають складності думковисловлення. І потім, наука ніколи не обходилася без виражальних засобів чужих мов. Більший негаразд бачиться в культурному засвоєнні наукових і професійних реалій. І цей момент на думку дописувача потребує ретельної уваги та глибокого обмірковування.

Ледь не з часу пізнього Союзу українська культура взяла курс на «вічні цінності». Саме історія, стародавня, слов’янська, руська, козацька, упівська тощо, стала ключовим серед культуротворчих чинників сучасної України. Історичні події та постаті давні чи не дуже визначають сучасний суспільний дискурс, у чому, звісно, нічого поганого немає. Чи варто повторювати пафосні загальники про відсутність майбутнього в того, хто не знає минулого? Але зацикленість на минулому також становить загрозу для культури, твердо боронячи її від будь-якого імпульсу розвитку, бо не може бути поступу, де є лише просте пережовування що вже було.

Культура потребує доступу до майбутнього також, а заразом і до теперішнього, актуального. І з цього місця повертаємося до термінології.

Показником засвоєння нового є поява нових виражальних засобів для нових реалій та їхнє активне циркулювання. Єдина сфера, що радує в цьому плані, — це політика, що дарує «прем’єріади», «коаліціади» та «тушок». В інших царинах спостерігаємо надійний застій. Навіть комп’ютерний світ, навколо якого дедалі більше обертається життя не лише науковців, технарів, «корпоративних самураїв» та «офісних щурів» (два останні, між іншим, жаргонізми російського походження, українська не запропонувала питомих відповідників цього суспільного явища), але й інших груп «маленьких українців», не тішить яскравими культурними та словесними знахідками.

Це означає, що серед передових кіл україномовної інтелігенції не заведено пристрасно спілкуватися на економічні й науково-технічні теми. Пишу це з прикрістю. І в цьому бачу одну з головних причин неуспіхів зі створення української питомої термінології й не тільки.

«Засвоєння» науки й техніки як культуротворчого чинника — чи не найперша задача сучасної української культури. І відповідне словотворення має супроводжувати цей процес.

Питома термінологія цінна не сама по собі. Зрештою, «лінгвістика» звучить не набагато гірше за «мовознавство». Цінність її в тому, що вона свідчить про рівень «опитомнення» наукових, технічних й інших реалій. Якщо американці кажуть про «life sciences» (хто там жартував про «(дрібно)живкознавство»?), це свідчить, що питання генної інженерії, стовбурових клітин, клонування турбують уже не тільки вузькі академічні кола. Якщо культура (мова) продукує питомі позначення з якоїсь царини, це значить, що їй (тобто культурі (мові)) цілком комфортно в цій царині. Так українська мова цілком зручно почувається у філології та мовознавстві, принаймні в найбільш класичних її галузях. Але цим, як і історією, не вичерпується обшир сучасного знання.

Відповідно певні пуристичні моменти просто необхідні. Відразу, проте, застережімо, про який пуризм («чистомовність» :)) ідеться.

У Міжмережжі вже давно живе проект рубрикованого «Відкритого словника», куди кожен охочий словотворець може вписати свої знахідки. Задум уже був відзначений шанувальниками сучасної української мови. Серед запропонованих термінів, наприклад, такі: равлик (@), прогалик (клавіша пробіл), ґудзик (власне клавіша), сирець (рос. «исходник» — текст програми мовою програмування), накладанець (бутерброд), собина (активи) та багато інших. На жаль, проект, бачиться, заглухнув і лишається поки на початковому етапі, наповнений багатьма смішними пропозиціями, ніяк не модерований і ніяк не відрефлексований. А дарма. Саме ця напівстихійна спроба оприявнює дуже багато речей щодо словесного, а отже, культурного освоєння українцями реалій сьогодення. В основі цього бачимо дві крайнощі. З одного боку, крайність, скажімо так, «негативістську», що заявляє про повну відмову від питомого освоєння. При цьому часто, але не обов’язково оголошується непридатність української мови для інших, окрім як для фольклору та мистецтва (не надто інтелектуалізованого). З іншого, бачимо «примордіалістську» крайність, що прагне по суті нівелювати нове, інтегрувавши його до старого та відомого. Слово «ґудзик», що віддавна позначає відому деталь одягу, навзамін «клавіші» — гарний приклад «мовного примордіалізму».

Знову не хочеться пафосних загальників про «золоту середину», але, ввижається, що вона тут конче необхідна, але не як просте середнє арифметичне двох означених екстремумів. Потрібний більш інтегративний підхід, що би підказував щоразу правильну відповідь.

Задати напрям може доволі проста думка: мова має бути багатою. Іншими словами, що більше в мові способів передати по-різному ту саму думку, то ліпше. На лексичному рівні це означає бажаність якнайбільшої кількості синонімів, повних і неповних, що би передавали найдрібніші нюанси значення й уживання. Якщо ще простіше: слів потрібно багато. Саме тому неправильно заміняти вже вкорінені в нашій мові слова на ну зовсім питомі (клавішу на ґудзик). Потрібні нові слова.

Творінню нашого співвітчизника Ігоря Сікорського пощастило на позначення. Слова «гелікоптер», «гвинтокрил» і просто «вертоліт» вживають доволі широко. Отже, наші діти не бояться не лише паровозів. «Гвинтокрил» звучить гордо! Саме для пишних промов. «Гелікоптер» — розумно. Саме для технічних специфікацій. А «вертоліт» прекрасне позначення цієї машини з пропелером на всі випадки життя.

Відповідно пуризм нам потрібен не «замісний», що би прагнув витіснити все непитоме геть з ужитку, але «збагачувальний», що би розвивав питоме паралельно й гармонійно з непитомим.

Англійська мова через це має слугувати за взірець. Вона аж ніяк не програє з того, що поруч із «negotiations» проводяться «talks». Тож чи програє українська, якщо поруч із «переговорами» матимемо «перемовини» і, скажімо, «негоціації»?

Мова лише виграє, якщо, побіч серйозної термінології, матимемо прошарок напівсерйозних відповідників. Зрештою, науково-технічний прогрес, надто своєю комп’ютерною складовою, дедалі більше затирає межу між термінологією та жаргоном. Популярний комп’ютерний пристрій називають так само, як відомого хатнього гризуна, і не зустрічав пропозицій казати, наприклад, «кульковий (лазерний) комп’ютерний маніпулятор» або там «курсоровід». Саме тому варта всілякого схвалення поява жартівливої вітчизняної лексики, наприклад «реп’яшки» для ідентифікаційних файлів, що англійською «cookies».

Такий збагачувальний пуризм (хоча в цьому разі саме слово «пуризм» стає доволі умовним) потрібен не для того, щоб намайструвати купу дотепних словець і зворотів. Його мета — впровадження в україномовний дискурсивний простір реалій сучасного життя. Якщо українська мова (а заразом культура) хочуть вижити, не мають окопатися в царині побуту та історії, але повинні атакувати нові простори, наукові, технічні, філософські, політичні тощо.

Знову не хочу банальностей, але обов’язковим для врахування чинником неодмінно повинен стати гарний смак.